Гра № 395

Тип: Авторська гра 

Формат: Жесть 

Дозоторія: Полтава

Вартість гри з команди: 650грн 

Кількість учасників у команді: до 5х осіб. 

Необхідні для гри речі:

- автомобіль;
- Google Maps;
- ліхтарик;
- блокнот та ручка. 

Додаткові речі:

- уточнюются. 

Щоб сплатити участь, потрібно поповнити банку і повідомити організатора. 
Сплатити участь потрібно ДО початку гри. 

Трохи додаткової інформації по грі:

- початок гри о 18:00, 27/12/2025;
- брифінг о 17:00, в кінці парковки ТЦ Екватор.
- СТОП-ГРА о 22:00, післяігровий брифінг о 22:15 в тому ж місці.
- контакти організаторів знизу сайту ⬇️

Легенда до гри:

Це все почалося з мерехтіння екрана. Дешевий пластик мого смартфона, завжди липкий від поту та зволожуючого крему з щоки. Якщо не мазати — лущиться, як у хворого карася. Та не про це. Як завжди - найцікавіше найшвидше виринає на анонімних каналах. Повідомлення.
Таємна мережа. Вони називали їх "шнирі", хоч справжньої навзви ніхто і не знав. "Шнирі" якось кооперувалися з гостями з паралельних вимірів. Якщо відкинути купу нісенітниць і залишити з того повідомлення лише те, що схоже на правду, така була суть: "Вони захопили владу. Вони все поділили. Вони керують."
Звісно, тупа більшість натиснули "ха-ха", просто поржали — як завжди. Всі ці офісні планктони у своїх квартирах-шпаківнях, на прокурених кухнях, які вважають, що їхнє життя належить їм. Вони поржали, а пост зник. Пуф. Розвіявся як дим від дешевої електрососки. Випарувався. Ніби його й не було. Всі забули і продовжили дрочити стрічку тренованими фалангами.
Але я не забув. Проґавити таке — сором на все життя. Тому що я бачу. Тому що я був би не я, якби не бачив. А бачити треба. Треба дивитися у завтрашній день. Не всі можуть у нього дивитися. Вірніше, як у філософа: "Дивитися можуть не тільки всі, мало хто може це робити".
Хто, якщо не шнирі, вимикає світло тролейбусам? Ти думаєш, це графік? Це контроль. Я впевнений, що у них це правило. Правило №1 "Клубу Шнирів": нагадай їм, хто тримає палець на рубильнику.
Хто, якщо не Шнирі, довбає ями в асфальті? Щоразу після ремонту. Це не корупція. Це саботаж. Впевнений, спланований. І це точно правило номер два: створи незручність. Змусь їх бухтіти про зраду у своїх "Ланосах". Забери у них п'ять хвилин життя. Щодня.
Хто ганяє вночі по місту на бензопилці? Диринчить, як зальотна скотина з півночі. Це правило номер три: не дай їм спати. Сон — це втеча. А втечі немає.
Вони тут. Вони скрізь. І це точно!
Можливо, це і не гості з паралельних вимірів у блискучих космічних кораблях. Можливо, це істота з чотирма ліктями, яка працює у нічну зміну в АТБ і розкладає йогурти з такою швидкістю, що охоронець не встигає за цим "калічеством", нервово пожовуючи антенку жовтої Моторолки. Це твоя сусідка зверху, яка змітає хом'яки своєї шерсті з усієї квартири і викидає на кухні у вікно, коли ти снідаєш. Це баба на УкрПошті, яка дивиться крізь тебе і каже "у мене праграма зависла".
Вони не керують світом з хмарочосів. Їхня нора — це прокурений підвал ЖЕКу. Це зачинена на іржавий замок трансформаторна будка. Це кімната 247 у міськвиконкомі, де пахне макулатурою та "Петровською Слободою".
Всі сміються. Всі гортають далі. Махають фалангами. Всі дивляться серіали, поки їхні життя розсипаються на пікселі.
А я бачу. Я бачу, як вони обмінюються знаками — ледь помітний кивок шаурмісту при передачі товару. Я чую, як вони спілкуються — ультразвуковий писк, який усі списують на маневри у вагонному депо. І я більше не можу цього терпіти.
Я маю їх знайти. Я маю знайти їхню нору. Я маю їх викрити. І я не шукатиму їх у кабінетах, серед пилу папок "До виконання". Наївно. Їхні справжні артерії — під нашими ногами. Підземні переходи — їх нори. Там, де завжди пахне вогкістю та сциклинням, а мужичок в коричневому пальті навалює на баяні. Де світло блимає не через струхлі контакти в патроні, а за їхнім шифром. Де графіті на стінах — це не вандалізм, а протоколи їхніх таємних зборів, які ніхто не вміє читати. Вони думають, ніхто не дивиться.

А я — буду. Спущуся в перехід, куплю пластикову каву і чекатиму. Знайду ті самі непомітні двері за ларьком, постукаю. Або просто увійду. Час дізнатися правила цієї гри з перших рук. Прямо зараз.